15 лютого відкриється таємничий підземний перехід з цікавою назвою – “Ваґабундо”. Розбудували його троє – Ростислав Шпук, Юрій Андрухович та Олександр Ковтун.
Ростислав Шпук розповів Сотці, коли, де і за яких обставин відкриється простір та як він змінить культурне життя містян.
“Ваґабундо” – що це? У чому полягає ідея такого простору і який сенс заховано у самій назві?
Ми відкриваємо перший у Франківську Підземний Перехід, самопроголошений, але не самоприголомшливий. Точніше, під таким виглядом створюємо мультимедійно оснащене місце, де зможуть ужитись поряд галерея сучасного мистецтва, книгарня-кав’ярня, кіноклуб, музика і дискусійний “відсік”.
Тобто “Підземний Перехід” – це такий геотег. Знаходиться це на перетині доріг, в першому колі одразу за пішохідною частиною центру – на Орлика, 7. Тут два протилежних входи, і ви можете зайти сюди одним боком, а вийти в Пасічній чи на БАМі, “по той бік пристрасті”. Я маю на увазі, що івенти, які тут відбуватимуться, мали б так спрацьовувати, що після них не встигнеш отямитись, як вже опинишся там, куди прямував.
У кожного охочого має з’явитись змога пройтись цим переходом і вийти трохи зміненим на якийсь час, інакшим, наповненішим. Така собі заправна станція для людини. Різниця входів – це як різниця потенціалів. Настільки абстрактно висловлюватись про цей простір доречно, оскільки одне з його призначень – можливість абстрагування.
Ми хочемо спрямувати сюди цікаві мистецькі та медійні проекти – за рахунок трохи ширших можливостей, трохи інших зв’язків, трохи зручнішого місця і значно більшої нашої незалежності, яка дозволяє трохи меншу стриманість. Назва “Ваґабундо” цю нестриманість і передбачає. Це мандрівний цирк, який перед тим, як засісти тут, пройшовся творами одного з нас, засновників, –Юрка Андруховича. В творчості якого він і народився.
Для кого цей простір?
Для всіх, закінчуючи нами самими, і включно з тими, хто вважає, що нічого не розуміє в сучасному мистецтві. І хоча незрозумілість когось збуджує, а когось принижує, але без цієї сторони зацікавленості у “штрихкоді” особистості бракує штрихів. Нам цікаво було б подолати картельність – коли всі презентації, вернісажі та фінісажі у місті відвідують одні й ті ж люди. Це виглядає якось по-змовницьки, коли немає з ким не привітатись: є незмінно постійні відвідувачі літературних читань, інші є постійними завсідниками візуальних подій, кілька людей належать до обох потоків. Добре би трохи розпушити ці кластери в новому міждисциплінарному просторі, місці зустрічі візуального, аудіального і текстуального. Дати різним вартісним процесам вихід і вхід. Давати початок важливіше, ніж навпаки.
Є таке поняття, як баланс Грааля. Думаю, ми створюємо можливість змістити його на користь художнього твору, тобто дати йому більше часу, щоб бути побаченим більшою кількістю очей. Якщо у презентаціях є елемент маркетингу, а він ефективний, коли цільовий, то варто зробити цей приціл все ж ширококутним.
Ну і види мистецтва природно втрачають кордони, тут можна цьому сприяти: створити для них “транскультуральний безвіз”, місце циркуляції, суть якої за визначенням – в перенесенні з одних районів до інших певних властивостей чи мас. І дати місце новому, не поступаючись місцем того, що вже досягнуто, наприклад, галереї “ЧЕЧ”, яка сюди переїздить. Принаймні такий експеримент нам цікавий. Зробити чудо можливо лише з усвідомленням, що чудес не буває.
Звідки взагалі це приміщення?
Це приміщення не має “провенансу”, ми – перші руки, робили все з нуля. Створювалось і купувалося це без жодного спонсорства, за вкладників хіба що можна рахувати роки, потрачені на “вклад”, на збирання силами і засобами. Вони ж, ці роки тобто, – співавтори ідеї. Доданою вартістю Переходу будуть події, аури, потоки чи спалахи явищ.
А спонсорами некомерційного функціонування стала юридична компанія “Моріс Груп”, яку, в свою чергу, привернули до цього засновники ЦСМ, створюючи проект “ЧЕЧ”. Вони – автори такої співпраці, яка дозволяє тримати чистоту “незакалькульованості”, отже – і незакалькованості. А вміння тримати рівень цієї чистоти вони довели першим роком існування галереї “ЧЕЧ” на вул. Коновальця. Вони й формуватимуть виставкову політику в головному залі. Хоча ми маємо ще допоміжний просторовий ресурс, де, можливо, теж будемо здійснювати невеликі виставки. Політику підходу до цього питання ми ще не встигли виробити, залишаємо собі це “на друге”.
А сама “Моріс Груп” вже має чудовий власний інтелектуальний проект – некомерційне видавництво “Вавилонська бібліотека”. Отже, вишуканості їм не бракує.
Як створювали дизайн?
Це швидше вивернута навиворіт архітектура, загнана всередину фасадність. З архітектурними меблями, фасадною обробкою та елементами стім-панку, котрий, як і лофт, базується на способах використання чогось не за призначенням. Все це надає атмосферостійкості – у багатьох сенсах поняття “атмосфера”. Якоюсь мірою лофтовою є фонова сірість. І це не відтінки сірого, це рівні сірого, з тим, що у випадку лише сірого всі його рівні – рівні, жоден не акцентуйованіший від іншого. Але наш сірий – це фон для яскравого.
Частину відповідальності в організації простору ми поклали на світло. Експонат і глядач мають бути освітлені кожен по-своєму, світло повинно по-різному “поводитись” з ними, щоб уникнути “галерейної фаст-фудності”, коли колір та інтенсивність світла витісняють, зосереджують людину на зовнішньому функціонуванні, а не внутрішньому, ментальному.
Яким буде орієнтир для пошуку “Ваґабундо”? Вивіска, логотип?
Малюнок Тараса Пліща, який заміняє нам логотип, теж, як і годиться, порушує графічні правила брендингу. Зате в потрібному нам напрямку: перевернута книга, що накриває напис “Ваґабундо”, утворює таким чином шатро.
Перевернутість символізує пошук: у нас в разі потреби знайти загублений предмет перевертають склянку. То щоб знайти загублений сенс, мабуть, треба перевертати розгорнуту книгу. Також тут присутній перевернутий знак питання, він антропоморфізований, нагадує медитуючого. В іспанській мові раніше була традиція запитальне речення не лише завершувати знаком питання, а й починати, тільки перевернутим – приблизно так, як беруть вислів у лапки. Отже, це – вхід у запитальну зону.
Які є можливості для співпраці? Чи можна буде орендувати зал для якогось заходу і які будуть обмеження? Чи будете працювати з політиками?
Політику добре б залишати назовні, але інколи вона невіддільна майже ні від чого. Принаймні в країні, у якій під загрозою все, на що не глянь. Тут точно недоречною була б якась агітація, а дискусії й пошуки соціальних осмислень – чому б ні. Головне, щоб ніколи не довелось перетворювати це на бомбосховище.
Межі допустимого ми вирішуватимемо втрьох, засновники – з Юрком і Сашею Ковтуном. В цьому, можливо, буде наш імморалізм – домінування моралі для обмеженого кола, що може виявлятись в недопуску чогось загальновизнаного. Бо сам факт, що мистецький продукт презентуватиметься тут, має означати його якість, тому певний рівень строгості у допуску гарантується. Скажімо, зараз є дуже багато шляхів, щоб надати будь-чому книжну форму. Це – декоративна література. З книгами тепер треба обережно, хтось мусить стояти на чатах.
Як три засновники знаходять спільні рішення?
Ми далеко не однодумці, але нам цікавіше знаходити спільне ставлення чи рішення, ніж якби воно з’являлось автоматом. Це дуальне партнерство осіб з різними смаками, досвідами, уявленнями чи способами відчуття – скажімо, хтось логік, хтось інтуїт чи емпірик, один сенсорик, інший – візуал. Цей союз не дуже планувальний, непрограмний, але вигадливий і має, здається, непогану реакцію.
А взагалі, будь-який мистецький хід – це помилка стосовно усталеного перебігу подій. Тому не без помилок і проб ми й будемо випробовувати цей наш Перехід.
Лютий – місяць, коли продуктивними є в основному очікування. Наразі ми просто відкриваємось, майже в тестовому режимі, як тепер прийнято говорити, добре, що не в тестостероновому, тому й дивитись на все можна тестовим поглядом, тренувальним баченням.
Це станеться 15 лютого. Вхід вільний. Тобто бажаний.
Христина ШПУК
