Івано-Франківськ був заснований як Станиславів. За час своєї історії він змінив обриси, ландшафт, висоту – виріс і здобув, але також і втратив. Теперішній Франківськ – місто контрастів, де сучасні будівлі сусідують із затишними вілами, де вектори руху задають неймовірно красиві вулички давнього середмістя, а маяком є шпиль Ратуші. Місто неквапливе і драйвове водночас, добре до гостей і постійних мешканців, готове приймати і відкриватися, вести і дивувати.
Щоби відкрити Франківськ, зрозуміти його характер і полюбити, досить прожити з ним день – роздивитися ті 11 локацій, які пропонує Sotka.
Виїзд з оркестром: франківський вокзал
Залізничний вокзал у місті Станиславів, теперішньому Івано-Франківську, збудували у 1866 році. Ця дата зафіксована на металевих опорах станційного навісу. Колони, на які опирається дашок, є зразком художнього литва. А сама вокзальна споруда – пам’яткою архітектури.
Цегляна будівля у стилі Rundboden втілювала австрійсько-німецьку архітектурну школу і спершу була без купола. У 1906 році її перебудували – підняли, розширили і осучаснили в стилі неоренесансу. Таким вокзал зберігся дотепер.
Залізниця, що проходила через Станиславів, сполучала Львів, Ходорів і Чернівці. Перший поїзд пішов по цій гілці 1 вересня 1866 року – зі Львова до Чернівців. Тільки через рік потяги почав приймати Київ, а через три роки – Харків. Залізниця через Станиславів була другою в Галичині і є третьою за давністю на території сучасної України.
Кілька сотень безстрашних галичан погожим вересневим днем 12 годин мандрували у першому потязі. В нього було 9 зупинок. Майже годину, – в історичних джерелах зафіксовано 47 хвилин, – потяг стояв у Станиславові. Подивитися на небачену атракцію і привітати подорожніх зійшлося все місто. На пероні грав оркестр – про це подбала дирекція залізниці. Панство танцювало.
Вже на початку 1890-х років Станиславів став крупним залізничним вузлом, потяги ходили в п’ятьох напрямках, зокрема до румунського міста Ясси. Вокзал був першою в місті спорудою, яку освітили електричними лампами – в 1897 році. У 1930-ті роки залізницею можна було без пересадок дістатися до Відня та до Берліна.
Історичне серце: Ратуша і площа Ринок
Кожне галицьке місто, яке отримувало Магдебурзьке право, обов’язково мало Ратушу – в ній знаходився магістрат, тобто мерія. Теперішня Ратуша у Франківську – четверта по рахунку, збудована в 1935 році, і єдина в Україні, виконана в стилі конструктивізму. Її висота – 49,5 метрів.
Ратуша має оглядову галерею. З висоти можна оглянути архітектурний ансамбль середмістя, помилуватися церквами, площами, віялом вулиць. А ще – переконатися, що місто провадить у Карпати: в ясну погоду на обрії у південно-західному напрямку видніються пасма гір. Найвищі карпатські масиви Горгани і Чорногірський хребет – рукою подати.
У самій ратуші розташувався обласний Краєзнавичй музей. В його експозиції представлений макет міста 18 ст. – фортеця між двома річками, Бистрицею Солотвинською і Бистрицею Надвірнянською. Є цікава колекція артефактів з археологічних експедицій НАН України, які досліджували кургани Давнього Галича та трипільські поселення уздовж Дністра, на території сучасного села Незвисько Городенківського району. Зброя, прикраси, посуд, реманент ілюструють нашу історію.
У підвалах ратуші, де колись розташовувалася поліція і була в’язниця, тепер відкритий Туристично-інформаційний центр. Тут можна замовити екскурсію, придбати мапи, поцікавитися принадами міста та околиць, вибрати сувеніри.
Сакральний простір: храми й крипта
Площа Шептицького – духовний центр Івано-Франківська. Площу, на якій знаходиться пам’ятник знаковій особистості української церкви митрополиту Андрею Шептицькому та ротонда Божої Матері, з двох боків обрамляють храми 18 ст. – діючий архикатедральний собор Святого воскресіння УГКЦ та колегіальний костел Пресвятої Діви Марії. Катедра та колегіата, як кажуть франківці.
Колегіата – одна з найдавніших і найвеличніших будівель міста. Першу деревяну споруду, що її заклав засновник міста граф Анджей Потоцький, замінили мурованою у 1672-1703 роках. Бароковий костел звели за проектом французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Бенуа і під їхнім безпосереднім керівництвом.
До початку 1960-х костел був діючим. З 1980 року в колегіаті, що на той час вже була визнана пам’яткою національного значення, оселився обласний художній музей. Нині – Музей мистецтв Прикарпаття. Окрасою музею є постійна виставка сакрального мистецтва Галичини 15-20 ст., в якій представлені унікальні пам’ятки іконопису й барокової скульптури. Як от роботи Іоанна Пінзеля, середини 18 ст. Ця колекція вважається однією з кращих в Україні.
У костелі, який свого часу був усипальницею роду засновників міста магнатів Потоцьких, збереглася крипта. До фамільного склепу у підземелля ведуть масивні залізні двері у підлозі. На них вибитий герб Потоцьких – Пилява. До наших днів збереглося три сильно понищені кам’яні саркофаги.
Недалеко від колегіати та катедри знаходиться вірменська церква. Колишній вірменський костел Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії – національна архітектурна памятка 18 ст, виконана у бароковому стилі. Нині – діючий православний храм Покрови Пресвятої Богородиці.
Мистецька територія: бастіон із галереєю
Фортечна галерея «Бастіон» у Франківську – це частина справжніх укріплень давнього Станиславова.
Із самого початку Станиславів закладався як фортеця, місто з усіх боків оточене захисними стінами. Дата надання місту-фортеці Магдебурзького права, а це 1662 рік, сьогодні вважається датою заснування Івано-Франківська.
Фортецю будували за наказом засновника міста – правильний шестикутник з бастіонами на краях. Бастіони — зовнішні п’ятикутні укріплення. Творцем укріплень був військовий інженер Франсуа Корассіні. На фортечних мурах у часи небезпеки встановлювали до 200 гармат. В 1676 році Станиславівська фортеця успішно витримала облогу багатотисячної турецької армії. Пізніше, у 1734-1750 роках, її перебудували, зміцнили та прикрасили в’їзні брами. Але з початку 19 ст. оборонна споруда втратила своє фортифікаційне значення – місто розросталося, вихлюпувалося за межі мурів. Цеглу з мурів використовували на новобудовах, камінь – для брукування вулиць. За якихось два десятиліття справжнє місто, яке знаходилося усередині фортеці, з’єдналося з передмістям і знесло оборонні укріплення. На місці засипаних ровів з’явилися нові вулиці.
Із шести фортечних бастіонів вцілів один, він був відновлений і став частиною виставкового комплексу «Бастіон». Це зовнішній цегляний мур у Фортечному провулку та його внутрішня частина, схована під скло у галереї. Архітектори в такий спосіб підкреслили історичне значення цієї частини міста та зберегли пам’ятку.
Комплекс фортечної галереї «Бастіон» окрім самої галереї, де розташовані крамнички, майстерні, виставкова зала «Арт-на-Мур», ресторан «Корассіні» і кав’ярня, має терасу – вона замкнена у площу позаду катедри. Тут проходять численні міські фестивалі і свята. У галереї постійно змінюються виставки. А ще в просторі «Бастіону» відбуваються покази мод, читання, майстер-класи.
Презентаційний пасаж: кава від Гартенбергів
Пасаж Гартенбергів особливий вже тим, що відкриває франківську «стометрівку» – пішохідну вулицю Незалежності. Торговий пасаж звели в 1904 році – по типу тодішніх торговельних центрів Західної Європи. Криту галерею з двома рядами крамниць в обидва боки від входу на замовлення найбагатших у місті людей, купців і домовласників братів Ігнація й Давида Гартенбергів спроектував провідний архітектор відомої віденської фірми «Ф. Фельнер та Г. Гельмер».
Пасаж мав п’ять входів. Одноповерховий спочатку він завершувався двома поверхами. Другий поверх у формі восьмигранника накривав купол. Скляний дах був прозорим, а купол виконали в комбінації прозорого та кольорового скла. Сучасники описували багато оздоблені інтер’єри, картини на стінах. В нішах стояли скульптури. При вході бив фонтан.
Під час Першої світової війни у 1917 велетенська кам’яниця була зруйнована і більше не відновлювалась. Пасаж відбудували у 1925-1927 роках – повторили попередні форми. Приблизно таким пасаж бачимо і сьогодні.
Після реконструкції в 2000-х пасажу повернули імя Гартенбергів і перетворили його на світський простір. Тепер він бавить франківців і гостей міста – як нічний клуб з дискотекою, як бар, ресторан, кав’ярня і піцерія. Найчастіше тут влаштовують модні дефіле.
Атмосферний променад: «Стометрівка»
Щоби відчути місто, треба конче пройтися «Стометрівкою», або ж «Соткою». Кожен другий будинок на ній є пам’яткою історії та архітектури.
Автором створення першої в Україні пішохідної зони у Івано-Франківську в середині 1980-х був відомий в той час архітектор Володимир Мартинюк. За проект комплексної реконструкції вулиці Радянської, теперішньої Незалежності, він отримав Державну премію 1988 року.
«Сотка» дуже жваве місце постійно, але вирує перед вікендом та на вихідних. Магазини, книгарні, затишні кав’ярні, голосні паби, розкішні і не дуже ресторани є місцем зустрічі для багатьох містян. На «стометрівці» художники розгортають вернісажі і малюють портрети. Музиканти грають класику і рок, виконують джаз і попсу.
Поетична зупинка: площа Міцкевича
Так і просять присісти на лавки обабіч вишуканих квітників столітні липи у невеликому сквері в середмісті. Площа Міцкевича не змінювала своєї назви від 1870-х років – від часу появи на місці еспланади колишньої Станіславської фортеці. Площу, звісно ж, прикрашає пам’ятник відомому польському поету Адаму Міцкевичу.
Спочатку Міцкевича викарбували з білого, дуже коштовного, італійського мармуру. Скульптуру робив краківський скульпторТадеуш Блотницький – у розпорядженні митця була посмертна маска поета. Памятник відкрили наприкінці 1898 року. Під час польсько-української війни його пошкодили. З відбитим носом Міцкевич простояв до 1930-го року, а тоді його відлили у бронзі.
Територія таємниць: Палац Потоцьких
Палац Потоцьких – найменше досліджена й найбільш загадкова історична памятка Станиславова-Франківська. Письмові джерела розповідають, що палацовий комплекс був сімейним осередком роду польського коронного гетьмана, засновника міста. Споруджений 1672-1682 роках палац відвідували король Речі Посполитої Ян III Собеський, трансильванський князь Ференц II Ракоці.
У радянські часи палац перебудували. В будівлях розгорнули військовий госпіталь, що працював до 2004 року.
З 2010 року у Франківську стартував проект з реставрації палацу Потоцьких. У 2013 році відновили в’їзні ворота.
В підсумку після реставрації весь комплекс планують відкрити для відвідувачів. Частково його використовуватимуть як громадський простір, частково як виставкові галереї та мистецьку територію, а також як екскурсійну атракцію – для цього мають підготувати підземелля і частково відкрити підземні ходи.
Шарм Мельпомени: театр, соцреалізм і «вибухи»
Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка додає сучасному місту, відомому як літературний та мистецький центр, ще й сценічного шарму.
У 1980 році будівлю театру звели на теперішній вулиці Незалежності за типовим проектом радянського конструктивізму. Щоправда, на відміну від типових прямокутних сірих радянських забудов, театр має фасад з білого каменю, великі вітражні вікна у вестибюлях, оригінальну ковку та барельєф, присвячений Мельпомені. Інтер`єр оздобили дубовими панелями із багатим різьбленням у псевдо-гуцульському стилі. Сорок років по тому, все це сприймається як відображення епохи – і є цінним.
Івано-Франківський театр завжди відзначався творчими «вибухами», які періодично нагадували українському культурному світу про мистецьку позицію колективу. У 1990-х театр ставив гострі соціальнол-політичні постановки, повертав забуту українську класику. Останній «вибух» триває досі – Івано-Франківський академічний обласний український театр ім. Івана Франка визнано одним з найуспішніших театральних колективів України.
Місце пам`яті: Меморіальний сквер
Меморіальний сквер облаштували на місці старого християнського цвинтаря 1782 року.
Станіславський некрополь, як називали поховання містяни, був одним із найстаріших цвинтарів на Західній Україні – старший від відомого Личаківського цвинтаря, що у Львові. Багато відомих людей Станіслава-Івано-Франківська були поховані саме тут. На кладовищі ховали не лише цивільних. Останній спочинок тут знайшли і польські вояки, і січові стрільці, і угорські солдати часів Другої світової війни. Історичні джерела зберігають пам’ять про 152 січових стрільців та воїнів УГА.
Збереглися могили композитора і диригента Дениса Січинського, професора та українського мовознавця Євгена Желехівського, політика, діяча ЗУНР Лева Бачинського, педагога та науковця-філолога Миколи Сабата. А також поховання Йосифи Дзвонковської, що була другим коханням Івана Франка – поет присвячував їй свої вірші.
Сьогодні Меморіальний сквер Івано-Франківська, незважаючи на недавні поховання, має статус історико-меморіального заповідника. До могили 20-річного іванофранківця Романа Гурика, що був застрелений снайпером на Майдані, та до шістьох надгробків місцевих правоохоронців, які одними з перших полягли в російсько-українській війні на захисті України, містяни постійно несуть свічки і квіти. Тут встановлена пам’ятна стела «Небесній Сотні».
Міський парк
Улюблене місце відпочинку франківців – міський парк імені Тараса Шевченка, що лежить між вулицями Гетьмана Мазепи та Чорновола.
Власне як громадський парк заснований у 1896 році. В той час тут посадили рідкісні дерева, завезені з Франції, Америки та Польщі. Власником тутешніх земель була багата вірменська родина з Молдавії – Ромашкани. У кінці XIX ст. Франц Ромашкан на місці літнього мисливського будиночка Потоцьких звів парковий палац у чистому стилі пізнього класицизму. Довкола своєї вілли Ромашкан також розбив парк. Місто викупило частину Ромашканівських земель, на них розбили головну алею парку.
З парку через вулицю Мазепи виходимо до великого міського озера. На озері є «Острів любові», названий, мабуть, на честь гарячих побачень у відлюдному місці.
